Кожен із нас хоча б раз чув класичне уявлення про рай і пекло. Хороші люди після смерті потрапляють до раю, погані — до пекла. Одне десь високо на небесах, інше — десь далеко внизу.
Але що, якщо хоча б частину свого раю і пекла ми створюємо ще за життя?
Не містикою і не якимись невидимими силами. А значно простіше — своїми думками, рішеннями, вчинками та їхніми наслідками.
Цю статтю я вперше написала понад десять років тому. Тоді я значно більше вірила в те, що наші думки самі по собі здатні впливати на долю.
Минув час, змінилося життя — і сьогодні я сформулювала б цю ідею трохи інакше.
Все починається з думки
Наші думки мають значення. Але не тому, що Всесвіт записує кожну з них у невидиму книгу добрих і поганих справ.
Думки впливають насамперед на нас самих.
Уявіть звичайний ранок.
Ви проспали. Посварилися з близькою людиною. Хтось підрізав вас на дорозі. На роботі сказали щось неприємне.
Настрій зіпсований.
У голові з’являється роздратування: «Як же мене сьогодні все дістало».
Це лише думка.
Вона не робить вас поганою людиною. Ми всі злимося, заздримо, боїмося, ображаємося. Іноді подумки говоримо те, чого ніколи не сказали б уголос.
Проблема починається не з самої негативної думки.
Проблема починається тоді, коли ми дозволяємо їй визначити наступний крок.
Між думкою і вчинком є вибір
Після невдалого ранку можна прийти на роботу і нагрубити колезі.
Колега повернеться додому роздратованим і зірветься на близьких.
А ви ввечері можете продовжити сварку вже у власній родині.
Одна неприємна подія запустила цілий ланцюжок.
Але його можна було перервати.
Не завжди ми можемо вибрати, що з нами станеться.
Зате досить часто можемо вплинути на те, що станеться після цього.
Між «я зараз дуже зла» і «тому я зроблю комусь боляче» є маленький проміжок.
Саме там знаходиться вибір.
І, можливо, саме з таких маленьких виборів поступово складається те, що ми називаємо долею.
Один вчинок нічого не вирішує. Повторення — вирішує
Один поганий день не робить людину поганою.
Так само одна добра справа не перетворює нас на святих.
Набагато важливіше те, що ми повторюємо.
Якщо людина одного разу збрехала — це помилка.
Якщо брехня стає способом життя — люди перестають їй довіряти.
Якщо одного разу допомогла комусь — це хороший вчинок.
Якщо готовність допомагати стає частиною характеру — навколо поступово з’являються люди, які знають, що на вас можна покластися.
Так само працює ставлення до самого себе.
Якщо після однієї невдачі подумати «нічого не вийшло» — нічого страшного.
Але якщо після кожної невдачі повторювати собі «у мене ніколи нічого не виходить», одного дня можна просто перестати пробувати.
Думки впливають на рішення.
Рішення перетворюються на вчинки.
Вчинки, які ми повторюємо, стають звичками.
А звички вже цілком реально змінюють наше життя.
У цьому немає жодної містики.
Але чи повертається добро?
Мені подобалася ідея, що кожна хороша справа обов’язково повертається.
Було б чудово, якби світ працював саме так.
Допомогла сьогодні людині — завтра життя допомогло тобі.
Зробила десять добрих справ — отримала десять бонусів від долі.
Але доросле життя швидко показує, що такої простої бухгалтерії не існує.
Хороші люди хворіють.
Чесних людей обманюють.
Люди, які багато працюють, втрачають роботу.
А ті, хто поводиться далеко не найкращим чином, іноді роками живуть цілком успішно.
Тому я більше не сказала б: «Роби добро — і доля обов’язково тебе винагородить».
Я сказала б:
Роби добро, тому що таким чином ти вирішуєш, якою людиною хочеш бути.
Але це зовсім не означає, що наші вчинки не мають наслідків.
Люди запам’ятовують, як ми до них ставимося.
З часом виникає довіра або недовіра.
Будуються або руйнуються стосунки.
Формується репутація.
З’являються друзі — або люди поступово віддаляються.
Іноді допомога, яку ми колись надали майже незнайомій людині, справді повертається через багато років.
Не тому, що Всесвіт поставив нам плюсик.
А тому, що ми живемо серед інших людей і постійно впливаємо одне на одного.
То ми самі створюємо свою долю?
І так, і ні.
Колись я була б значно категоричнішою і сказала: «Кожен сам створює свою долю».
Сьогодні ця фраза здається мені занадто простою.
Є речі, які ми не вибираємо.
Ми не вибираємо, де народитися.
Не можемо контролювати війни, економічні кризи, хвороби, випадковості та рішення інших людей.
Іноді можна зробити все правильно — і все одно програти.
Тому говорити людині, яка пережила трагедію, що вона сама «притягнула» її своїми думками, не просто неправильно. Це жорстоко.
Але є й інша крайність:
«Від мене взагалі нічого не залежить».
Це теж неправда.
Між абсолютним контролем над життям і повним безсиллям знаходиться величезний простір.
І саме в ньому ми живемо.
Я не можу контролювати все, що принесе завтра.
Але можу вирішувати, як ставитися до людей сьогодні.
Можу вчитися.
Можу попросити вибачення.
Можу піти зі стосунків, які мене руйнують.
Можу підтримати людину, якій зараз важко.
Можу спробувати ще раз після невдачі.
Можу сказати «ні».
А іноді, навпаки, ризикнути і сказати «так».
Це не влада над долею.
Але це й не безсилля.
Де тоді знаходяться рай і пекло?
Можливо, саме тут ми повертаємося до питання, з якого почали.
Я не знаю, що чекає людину після смерті. І навряд чи хтось із нас може знати це напевно.
Але маленькі версії раю і пекла ми точно здатні створювати ще за життя.
Дім, до якого хочеться повертатися.
Людина, поруч із якою безпечно.
Діти, які не бояться розповісти батькам про свою помилку.
Друзі, яким можна подзвонити серед ночі.
Робота, після якої залишається відчуття, що день прожито недаремно.
Спокій, коли тобі не потрібно постійно брехати й боятися, що правда відкриється.
Для мене це маленькі шматочки раю.
А постійна ненависть, страх, приниження, брехня, заздрість, бажання зробити боляче іншому можуть перетворити навіть зовні прекрасне життя на маленьке особисте пекло.
І частину цього світу ми справді створюємо самі.
Не думками, які магічним способом змінюють Всесвіт.
А значно довшим ланцюжком:
думка → вибір → вчинок → повторення → звичка → наслідки.
І вже ці наслідки стають частиною нашого життя.
Через десять років я відповіла б собі інакше
У першій версії цієї статті я написала:
«Кожен із нас здатен змінювати свою долю».
Минуло більше десяти років.
Я все ще погоджуюся з тією дівчиною, яка колись написала ці слова.
Але сьогодні додала б до них одну важливу деталь:
Кожен із нас здатен змінювати частину своєї долі.
Ми не можемо вибрати всі карти, які отримаємо від життя.
Але можемо вирішувати, як ними грати.
І для цього не потрібно за один день ставати іншою людиною або намагатися контролювати весь світ.
Іноді достатньо одного маленького рішення.
Сьогодні не відповісти грубістю на грубість.
Визнати свою помилку.
Подзвонити людині, за якою сумуєш.
Допомогти тому, кому зараз важче.
Зробити те, що давно відкладала.
А завтра — зробити ще один вибір.
Можливо, саме так крок за кроком ми й будуємо той маленький рай, у якому хочемо жити.
Alisa
для UA: Support & Media
